Новые КВ: память сердца

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Новые КВ: память сердца » Творчество » диссонансы


диссонансы

Сообщений 31 страница 60 из 68

31

#14. выключи голоса в голове.

Сегодня еду к серым облакам
на розовой с разводами машине.
Сегодня улыбаюсь лишь слегка:
оно не обязательно отныне.
Мир ярких красок вспыхнул и исчез,
он изначально был воспоминаньем
о желтизне надушенных небес,
о странной эйфории без названья,
о жизни яркой, явной, полной чувств,
то сладкой, то соленой - лишь не пресной.
Вот только ее больше не хочу.
Отдам в чужие руки безвозмездно.
Мне надоели жутко солнце и стихи,
мне надоели дико радость и веселье.
Хочу туда, где наши вечера тихи
и где не слышно сладостного пенья.
Хочу на свежий воздух, извини.
Меня мутит от яркости и шума.
Так хочется вдохнуть мне тишины -
увы, ее испортили бездумно.
Поэтому со странною улыбкой
уйду. Поймаю удивленный взгляд слегка.
Да, это так. Но ты свои попытки
оставь. Я еду к серым облакам.

0

32

спасибо *_________________*

0

33

лён.
Я не знаю, как это у тебя получается. Вряд ли смогу сказать "гениально", потому что не знаю, что это такое. )

0

34

Svirelle. написал(а):

Я не знаю, как это у тебя получается. Вряд ли смогу сказать "гениально", потому что не знаю, что это такое. )

не знаешь, что такое "гениально" или не можешь понять, что собой представляет мое творчество? ^

0

35

вообще это будет сборник драбблов, объединенных общей темой. и когда я буду выкладывать его на хогнет, я таки напишу человеческую шапку.
а пока и так оно побудет.

Свернутый текст

Фэндом: ГП
Бета: Ivaury-ma-foni
Персонажи: в основном либо второ- и третьестепенные, либо неканон.

У Гестии Джонс слишком круглое лицо. И ямочки на щеках. И талия совсем не тоненькая, пусть даже и заметная. И только ей одной заметный целлюлит на пятой точке. А сама она смешная, серьезная, добрая и говорит с до ужаса милым шотландским акцентом, который не смогли выкурить ни специальные упражнения, ни годы интенсивного культурного обмена.
Эдриэн Корвуд работает в Министерстве, читает по утрам маггловкие газеты и умеет играть на гобое. Его обаяние сравнимо разве что с количеством недостатков в его внешности (по мнению Гестии, к нему совершенно не применимо слово "уродство"), а еще он способен вот просто так, с ходу, рассказать вам десять анекдотов, которые вы еще в жизни не слышали, и смеяться над нами вы будете до боли в животе. И голос у него замечательный, у Джонс от него по спине и ногам ползут мурашки, а сама она жмурится от удовольствия.
- А как ты думаешь, Эдди, будет война или нет? - спрашивает она у него как-то раз после завтрака, пальцем рисуя завитушки на пыльной поверхности комода.
- Мне кажется, будет, - задумчиво отвечает он. Эдриэн никогда не понимал этой ее страсти к использованию в качестве места для сидения самые неподходящие для этого предметы мебели. Ему самому обычно хватало дивана.
- Мне почему-то тоже, - она задумчиво переводит взгляд на потолок, потом на шторы, потом на любовника. - Странно так, да?
Он смотрит на нее и улыбается. Все равно не знает, что сказать.
- Непривычно, - отвечает она сама себе, и, словно удовлетворенная ответом, делает паузу. Потом добавляет: - Война - и с нами. Я раньше про нее только в книжках читала. Сначала в маггловских, потом в волшебных. И думала, что были же наверняка люди, которые ее даже не почувствовали на себе. А у некоторых она забрала все.
- Дурочка ты моя, - Корвуд чмокает ее в нос и обнимает за плечи. - Не пытайся философствовать, у тебя плохо получается.
- А по-моему, ты просто не хочешь об этом думать. Потому что нас-то ведь она коснется.
Брюнет неопределенно хмыкает, и девушка победно улыбается - милая, ты попала в цель, можешь записать себе еще очко. Но сейчас в его спальне тепло, и постель свежая, и пылинки плавают в золотистых лучах света, и ей самой хочется забыть об этой склизкой и неприятной штуке, именуемой их будущим.
- Но мы тогда и не будем о ней говорить, ладно? - почти риторически вопрошает Гестия, но он почему-то все равно согласно кивает. - Просто когда это все закончится - а оно ведь закончится! - ты вспомни обо мне, ладно?

+3

36

лён.
ааа, Леня сидит на хогнете?:33
ник, ник скажиии 0:)
драббл понравился. Вообще стиль написания хорош, на мой непрофессиональный взгляд.)

0

37

Безжалостная
ровно неделю как, ы.
ponytail, но я только один фанфик выложила пока ^
спасибо)

0

38

задание по укр. мове.
выложила в основном ради Карася, но если вы тоже знаете солов'їну, не поленитесь прочитать ^

Свернутый текст

Я люблю осінь. Правда. Це я вирішила ще класі десь у третьому, замислено длубаючись ногою у пожовклому листі, і з того часу ще ні разу не змінила своєї думки. Осінь - гарна така пора, сіро-жовта та мрійлива.
Лише восени можна гуляти по парку, засунувши руки в кишені пальто і збираті величезні, мокрі та руді букети. Або, згадуючи раннє ще дитинство, стрибати по калюжах. Або дивитися вгору, на відлітаючих у вирій пташок і думати, як, мабуть, їм холодно там змагатися з північними вітрами. Або викладати з кишень щойно набрані лискучі каштани. Або ходити під дощем без парасолі, а потім не дуже романтично шморгати змерзлим носом.
А дощ осінній, як і заведено, наводить мене на різні думки, хоч вони виходять і дещо прозаїчнішими за філософію всествіту. Наприклад, про те, чи потрібно заходити в бібліотеку по дорозі додому. Іноді в голову мені починають лізти різноманітні історії кохання, численні, уривкові та нежиттєздатні. Я ніколи не сприймала їх всерйоз, навіть на папір рідко записувала. А ще під час нього у тролейбусах стає холодно і починає пахнути мокрими парасолями, а в покритому краплями склі починає відображатися моє втомлене обличчя - восени я майже ніколи не висипаюся.
А сама я восени несподівано навіть для себе стаю мрійливою.

+1

39

лён.
гарно, дуже гарно *_*

0

40

лён.
ты шикарен. Жду продолжениия фика. (;

0

41

Леся демотивирует, а Цветаева - вдохновляет.

# 17.

Что моей вечной лени твой бог -
Стон сбитых кроссовок и пыль дорог?
Что моим древним книгам твои грехи?
Что моей скучной прозе твои стихи?

# 18.

Мы вас полюбим. Право же, мой друг:
Не все сердцам же нашим быть из стали.
И не смущайтесь. Станем мы вокруг,
А вы расскажете нам, как Там умирали.

Мы приоткроем губы, не дыша,
Как дети. В этот мир перенесемся.
Мы захотим и тех чудес на виражах,
И героичных ваших песен. Перебьемся.

Мы инфантильны, не умеем жить,
Нам места нет на черно-белой той планете.
Но постараемся об этом позабыть
И убежим стрелять с ментолом сигареты.

# 19.

Прощальные взгляды - горьки,
Прощальные фразы - сухие,
И стиснуты пальцы руки,
И к боли давно уж глухие.

Давно потерялись, и нас
По разные стороны ставят.
Ну что там, ведь было не раз,
И нового вряд ли добавят.

И лишь по привычке - друзья,
И лишь по привычке - прощаем.
Так сложно: меняться нельзя,
Так странно: мы сами меняем.

+1

42

лён., нравится. Очень даже.

0

43

Svirelle., спасибо)

0

44

буду тут выкладывать свои МАНовские рассказы. если знаете украинский - наслаждайтесь.

Я сиджу в парку, яскраво-зеленому, весняно-сонячному, дикоростучому, парку, що звільнився вже від необхідності і далі нести траур по давно зниклому у небутті літу. Скоро на світ з'явиться нове, точно таке ж, і воно, може, і справді буде сумувати за попередником. Скорбота осені та зими награна - слютна, брудна і викликає скоріше огиду, аніж співчуття. Так сумують по померлому дядечкові, що залишив кілька тисяч у спадок.
  По моєму весняному парку ходять-літають люди, вальяжно, але радісно, а собаки зі щасливим гавкотом стрибають по хмаринках. Діти у колясках радісно гулять, хлопчики грають у футбол, мами пліткують, і сама земля пружинить під ногами, допомагаючи злетіти. Але я не хочу нагору, не хочу приєднуватися до цього чудового буйства фарб. Мені зручніше сидіти, бути пришпиленої до м'якого, весняного, тягучого ґрунту, роздивлятися людей та переписувати конспект. Я в котрий раз переписую його тягучі букви у картатий зошит, покусуючи нещодавно зірвану із дерева ручку. Мені подобається писати - списані сторінки якось зовсім по-іншому шурхотять - тому я і люблю конспекти. Їх можна переписувати раз, два, три - і так до нескінченності. Хоч мені іноді й хочеться придумати та написати щось своє, але я не можу, я не маю до цього таланту, як не має його і невеличка купка інших людей у Сверре. Взагалі-то, тут усі поети - кожен може мислити метафорами, та це й не дивно, коли живеш у такому місті, як наше. Тому нездари на зразок мене завжди викликали сильну цікавість. Але мені із цього - ніякої користі, та й задоволення невелике.
  Тому я надаю перевагу переписуванню в н-надцятий раз чиїхось висмикнутих із контексту, чи навіть разом із ним, цитат. Писати я просто обожнюю, іноді - акуратно виводячи кожну літеру, іноді - поспіхом, нерівно та розмашисто, але завжди із задоволенням і навіть якимсь трепетом. Займаюся я цим практично постійно із тих пір, як навчилася, і справа дійшла навіть до того, що я з часом заробила собі горбик на середньому пальці правої руки - так, я правша, і тут встигла вже відрізнитися. Мати, коли його побачила, довго побивалася, а потім повезла мене до лікарні. Там доктор довго вивчав мої замарані синім чорнилом вузькі кисті, похитав головою та поставив мене на облік. Писати мені тепер заборонено, тому я пішла в парк, щоб не нервувати маму, мою дорогу маму із її хворими очима та втомленою посмішкою. Я знаю, я відчуваю, що письмо ніякої шкоди мені не принесе - коли це таке було, щоб улюблене заняття комусь шкодило? - але не можу пояснити, не можу грамотно підібрати слова та правильно побудувати речення, цим мене також природа не наділила.
  Я вже давно загубила сенс того, що в черговий раз переписую. Пам'ятаю лише, що в останній частині пропустила якусь таблицю. Повертаюся до початку, намагаюся зрозуміти, де я припустилася помилки, і розумію, що мій настрій, весняно-веселий, яскраво-сонячний, як і світ навколо, встиг непомітно потьмяніти. Я починаю розуміти, що зараз відбудеться. І точно - небо супиться, ніби істеричка. Ось зараз, прямо зараз воно наморщить носа, протре почервонілі очі, глибоко вдихне і приготується виголосити свій перший крик протесту. Я знаю: воно ніяк не може змиритися із тим, що не здатне ввібрати мене до себе, як усіх інших, тому на його напруженому обличчі з'являються перші краплі-сльози. Люди швидко опускаються униз, на землю, посерйознішавши та збираючи речі, до яких завжди так прив'язані. Вони спішаться піти, поки їх картонне єство не намочив і не розклеїв дощ. Мені це теж загрожує, але я сиджу, прикована, прибита до землі якимось новим, невідомим і тому дуже сильним видом магнетизму. Я мовчу, я задихаюся, я підставляю лице дощу із якимось дивним, безпідставним сміхом. Люди оглядаються на мене, поспішаючи покинути дощовий, мокрий, сірий із зеленим та коричневим, пар. А небо усе опускається, небо падає на шаленій, недоступній для розуміння запорошеної та єретичної фізики, швидкості і із диким гуркотом, завмирає у парі сантиметрів над моєю головою і раптом становиться неймовірно тихо. Я протягаю руку, намагаючись помацати м'яку, мокру, ватно-шерстяну хмарку, і тут же відсмикую свою нічим не примітну кінцівку, що постраждала від заряду статичної електрики. Знову посмішка, що переходить у регіт, і краплі посилюються, вистукуючи дріб по моєму обличчю. Раптом замовкаю, бо відчуваю, що небо, моє справжнісіньке небо, починає мене заповнювати. Тепер я не можу навіть пискнути, так я смакую це зненацька мене захопивше нове почуття-відчуття. Воно наповнює мене, повільно, але вірно замінюючи кожну клітинку своєю. Мені смішно та ніяково, я відчуваю, що якщо зараз помру, - зараз чомусь ця думка зовсім не лякає, - мене розріжуть та побачать усередині зелено-голубу пустку із клаптиками хмар. Небо усередині мене саме таке, кольору морської хвилі та моєї мрії, із сіро-білою піною хмаринок. Мені цікаво, як щось сіре та грозове могло так змінитися у моїй свідомості? Я зараз пуста, повністю пуста, якщо, звісно, не враховувати невагомої зеленої блакиті усередині. Здається, легкий вітерець, що зараз випадково дмухне із півдня, мене підхопить та понесе. Мені дивно, дуже небесно та дуже ніжно, не дивлячись на різкість відтінків усередині. Я продовжую дивитися вгору повністю пустими очима, що набули кольору моєї душі, що вибухнула і знищила усі ознаки того, що я колись була була біологічною істотою. Тепер я - лише розфарбована целюлозна оболонка для консервованого неба.
  Все закінчується настільки швидко, наскільки й почалося: небо відпускає мене, і я, ошелешена, набираю до легенів холодне вологе повітря, вчепившись брудними пальцями у маслянистий  ґрунт. Потім повільно, невпевнено підіймаюся - ноги не тримають. Ми у Сверре не звикли ходити по землі, ми весь час проводимо у небі, а до будь-якої поверхні ставимося із побоюванням та недовірою. Я встаю, намагаючись впоратися з тремтячими колінами та легким поколюванням у лівому литковому м'язі. Мої замарані руки зараз здаються і не моїми зовсім, а чиїмось зовсім чужими, невдало трансплантованими нездарою-хірургом. Я акуратно рухаю кистю, згинаю пальці, дивлячись зі сторони із захватом та радістю.
  Небо заспокоїлося, воно вже не сипле каплями із шаленою переконливістю, воно, тихе, тепле та сіре, піднялося вище, тепер зависнувши десь у двох метрах над землею, і дивиться на мене так дивно-очікувально, зі здивованою дитячою цікавістю. І мені так не хочеться розчаровувати це тріпочучо-ніжне небо, що раптово стало таким рідним, що я - у перший раз за дуже довгий час, - відштовхуюся від землі, вловлюючи сонячним сплетінням давно забуті відчуття польоту, вітру та свисту у вухах. Я не розрахувала силу та швидкість свого руху, тому, пробивши зяючу діру у першому, нижньому шарі хмар, лечу далі та вище. До діафрагми підступає заливчастий сміх, залишки самоконтролю викинуті непотрібним баластом. Тепер я наповнюю собою небо.

+1

45

а эту вы должны знать. так как мне за две недели надо было написать пятнадцать рассказов, пришлось самым нечестным образом переделывать стихи на русском в прозу на украинском.

Я не думаю, що ти маєш рацію.
Це місто на темній річці - блискуче, напівреальне та надзвичайно трьохвимірне - не може бути настільки поганим.
Зі своїм історичним центром, - виліпленим із гіпсу та бетону, переплетеним, перекрученим, відреставрованим та зруйнованим, - по розбитих дорогах якого черкають колесами трамваї. Зі своїми спальними районами, де кожен будинок - кроссовер взаємопов'язаних біографій. Зі своїми іржавими гаражами, що соромливо туляться одне до одного, тремтячи в тумані від мокрого холоду.
Зі своїми автобусами, маршрути яких продираються вузенькими вуличками житлових секторів, і багатошарово пофарбованими дитячими майданчиками. Із перистими хмарками, що сонячного ранку розповзаються по ясно-блакитному небу над брудною, запльованою недопалками зупинкою. Із золотим промінням і пиловими хмарками, що заповняють кімнати через вікна на південь.
Зі своїми покинутими будівлями, кожне вікно яких дивиться на тебе каламутним більмом. Із рекламними щитами, розсипаними по місту, як бісер по спальні, із засмальцьованими тролейбусами та електричками. Із строкатими вітринами кіосків і сміттям, яке іноді прибирають літні жінки в яскраво-оранжевих жилетках.
Зі своїми бродячими собаками, яких ти колись годував після школи своїми бутербродами, і товстими помийними котами, які зу рук не їли і нагодувати їх так і не вийшло. Із буркотливими голубами, яких тобі, напевне, не дозволяли чіпати руками, із воронами та горобцями - постійними гостями вирізаних твоїми невмілими руками годівничок.
Із сизо-молочними туманами, двометровими купами брудного снігу, розжареним асфальтом, чавунними каналізаційними люками та вербовими котиками.
Не може.

0

46

это тоже когда-то был стих, может, вы даже сможете его узнать. но тут не так явно.

Ми сидимо на неремонтованій кухні у спальному районі, дивлячись крізь брудне вікно на те, як падаюча із неба закрижаніла вода перетворюється серед гаражів на брудну кашу. Я не звертаю уваги на досить-таки невелику життєрадісність цього пейзажу - мені доводилося бачити красу і в набагато більш огидних краєвидах. Інакше - ніяк, інакше можна вже відразу здавати себе до жовтого дому разом із капцями, бо не витримаєш і зламаєшся.
  Крізь темну жовтаву рідину я дивлюсь на танцюючі на дні чаїнки. Твій чай завжди чомусь пахне милом, що до нього не додавай і як не полощи заварник. Час сьогодні застиг і тим самим порушив свою вічну в'язку течію, і ця кухня - як справжня часова капсула, що оберігає нас від застигання разом із часом, разом із людьми за вікном, війнами та катаклізмами. Ми ще живі, а час - уже ні, тому спішити не треба. Ось коли він, як у пісні, віддихається трошки і знову піде, тоді треба буде вставати і бігати, намагаючись устигнути. А зараз в нас є коротка пауза, і можна відпочити, бо до того світу ще ой як далеко. І якщо, покинувши колись цю капсулу, я забуду і тебе, і стіни, від яких відклеюються бежеві шпалери, смутна згадка про чаювання із запахом мила завжди залишиться зі мною - вона із тих, що відбиваються на підкірці мозку.
  Серед цього застиглого "зараз" ми ні про що не думаємо, думки відкинуті, оскільки непотрібні. Навіщо вони нам, ці зусилля у пошуках сенсу та змісту? Все одно ми його вже не знайдемо, він віддалився від нас на недосяжну відстань, до інших вимірів, де ощасливив або зробив нещасним якесь зовсім інше плем'я.
  Нам холодно, не дивлячись на те, що опалення у цій кімнаті працює аж занадто справно, оскільки холод йде не від брудної зими за вікнами, а від нас самих, від наших думок та так званого внутрішнього світу. Вони виключають будь-яку можливість того, що колись нам вдасться зігрітися.
  Ти вмієш писати чудові пісні. Мабуть, тільки вони ще і здатні у мені щось розбудити і зробити мене спроможною на емоції. Правда, це "щось" відразу затягується в безодню моєї льодяної пустки, але це не страшно. Головне - встигнути сказати у цю коротку мить між смертю та смертю: "Ти пишеш чудові пісні".
  Ти можеш бачити те, що написано на небі та проміж рядків. Мені б теж хотілося бути, як ти, але я вже стільки разів перегоряла, що не впевнена, що залишків моєї енергії вистачить на нову спробу.
  Але заради тебе, мабуть, варто намагатися.

+1

47

Лён написал(а):

яскраво-оранжевих жилетках.

может, в яскраво-помаранчових?

0

48

Карась написал(а):

может, в яскраво-помаранчових?

"оранжевий" тоже в украинском языек есть.

0

49

Лён написал(а):

"оранжевий" тоже в украинском языек есть.

ну тебе лучше знать)

0

50

эту все знают, но, если присмотритесь, увидите, что я добавила в нее новый абзац.

Вона іноді малювала свого ангела-охоронця ручкою у зошиті, але він виходив у неї великооким та схожим на дівчинку. Вона сміялася цьому і своїм "талантам" і намагалася замалювати обличчя, але дурні лінії все одно залишалися помітними. Тоді вона виривала листок, - звісно, якщо на ньому не було написано нічого важливого, - акуратно складала його і викидала у сміття.
  У неї був великий смішний кіт, рудий, кошлатий і зеленоокий, як і вона сама. Його звали Петровичем; він любив грітися на батареї і короткозоро жмуритися на сонце. Він міг бачити ангела і давно вже до нього звик: навіть іноді намагався потертися йому об ноги і дуже дивувався, коли це чомусь не виходило зробити.
  Вони до цих пір любила сонячну погоду і казки про мумітролів, а понад усе - ті десять чи одинадцять днів осені, коли весь світ ставав добрим та рудим, точно як вони із котом, в парку можна було збирати букети та каштани, а у повітрі пливло майже невидиме павутиння. Ангел зітхав і здував із принесеного до квартири мокрого кленового листя віруси пташиного грипу.
  Вранці вона роздивлялася своє відображення у склі тролейбуса і невдоволено супилася своєму великому носу і ластовинню на щоках. Тоді ангел ставав людиною - лише на мить, необхідну для того, щоб вона відчула на собі чийсь захоплений погляд.
  А коли у неї зламався плеєр, вона зробила дивне відкриття: виявляється, насправді кожна чашка чаю - як пісня. Ставлячи на газову плиту пошарпаний чайник та насипаючи собі у чашку заварки, вона муркотіла собі під ніс "Королівну", а кіт із ангелом дивилися на неї кожен зі свого місця і навіть не намагалися собі уявити великий грізний світ за межами її кухоньки.
  Іноді до неї приходив сусід знизу і вмикав на телефоні Бітлз. У нього були карі очі та неохайна зачіска, а ще - дуже тепла посмішка, особливо тоді, коли вона пригощала його яблучним пирогом. Ангел не дуже любив його, тому що він палив, і ще й як дивно - підпалював цигарку, зробивши пару затяжок, гасив її об край попільнички і викидав. А, пішовши, залишав після себе тютюновий запах, від якого свербіло у носі і доводилося відкривати вікно.
  А ввечері, коли все було зроблено і остання книга дочитана, вона, позіхаючи та жаліючи, що скінчився такий чудовий день, вкладалася спати. Перед тим, як заснути, вона ще довго крутилася під ковдрою із заплющеними очима, а ангел схилявся над нею, такою смішною, розпатланою та страшненькою, і довго дивився на неї із якоюсь дивною посмішкою.
  А їй в цей час згадувався русявий блакитноокий хлопчик, із яким вони були друзями-нерозлийвода у дитячому садочку і одного разу навіть втекли із тихої години. А потім він разом із батьками кудись переїхав, і вона після цього трималася в стороні від інших дітей, іноді думаючи, як же він там живе.
  Справді, не могла ж вона знати, що хлопчик цей так і не пішов у перший клас.

+1

51

этот полностью новый, я его еще нигде не выкладывала. муть мутью, правда, но все же.

4.04
Було абстрактно.
  Не так вже й багато я можу.
  Тру повіки пальцями - здається, когось дратувало, коли я так роблю, - і позіхаю. Можна було б випити кави, якби мені не ставало погано від одного її запаху. Холодний чай з лимоном та ароматизаторами вже скінчився.
  Очі болять.
  Натягую светра нижче - він знову з'їхав вгору та оголив поперек. Холодно, а значить, можна застудити нирки. Це, здається, мені сказав той самий дратівливий хтось. Ще раз проводжу пальцями по повіках. Мовчу, і, здається, якщо зараз спробую щось сказати, голосові зв'язки не впораються, і, надірвавшись, зможуть створити тільки тонкий напівзохриплий клекіт, як у відлюдників, що не розмовляють по десять років. Від цієї думки починає нити десь між ключицею та горлом, і чомусь хочеться перевірити свої вокальні здібності, проте за стіною, виборсавшися з-під ковдри та розкривши рота, спить брат, і доводиться мовчати.
  Небо за склом, поки я дивилась у монітор,встигло перефарбуватись у рожевий колір. Завтра буде сонячно. Або туман. Синоптик із мене ніякий, і я зараз не стільки намагаюся передбачити погоду, скільки шукаю приводу відволіктися.
  Дивлюся на небо - його дуже добре видно із нашого вікна - і намагаюся згадати, навіщо ж я досі тут сиджу. Думки плутаються, чубляться одна з одною і борються за право якнайшвидше вилетіти із голови. Переводити погляд на ріжуче світло екрану, щоб це з'ясувати, не хочеться.
  Знову холодно.
  Зачиняю вікно.
  Пройшла вже та пора, той невеличкий шматочок ночі, коли хочеться працювати, коли пальці самі - і занадто гучно - стукають пластиком клавіатури, а звуки та обриси здаються занадто різкими, ніби ти почала по-котячому бачити в темряві. Тепер хочеться лише спати, і, може, щоб у світі більше не було революцій.
  Малюю на обкладинці зошиту, що потрапив під руку, око - очі виходять у мене найкраще, тому я малюю їх на полях та клаптиках паперу коли хвилююся і від нічого робити. Ось довгі темні вії, ось блік, а ось зіниця.
  Все одно нічого вже не зможу із себе вичавити
  Пора спати.

+1

52

Лён, я украинский не понимать и не знать, но прочла бы с удовольствием:3

0

53

полынь, ну, еще и обратно переводить у меня сил нет, хехе.
может быть, как-нибудь потом.

0

54

а вот это нравится.

Гість
  Нащо тобі ті люди, дівчинко?
  Нічого хорошого від них не буде, кому і знати, як не мені. Вони злі, огидні, тупі, посередні та готові продати тебе за тридцять копійок, та ще й порадіти, що виручили так багато за такий непотріб, як ти. Вони обмежені, вони не побачать нічого із того, що ти намагатимешся їм показати.
  Що для тебе значить їх думка, дівчинко? Думка тих, хто не може і не хоче відкрити речей на очевидні речі, тих, хто точно знає, хто винуватий в усіх їхніх проблемах, але забувають включити у цей список себе, тих, хто надає перевагу борсанню о багнюці у намаганні видертися на вищий пагорб, тих, хто навіть не намагається зрозуміти, що в цьому житті є якийсь сенс, тих, хто у пошуках здатен поринати максимум до мішури наукових знань?
  Що ти намагаєшся їм сказати, дівчинко?
  Я ж знаю, ти не зможеш їх пройняти, пробити їхню товсту шкуру. Вони радше зуміють роздивитися, як береться грудочками твоя дешева туш, аніж побачити твої сяючі очі, у них вже сформувалися власні плани - як вони будуть руйнувати систему, скільки солі підсиплють шефові до кави і яку відповідь дадуть суперникові в інтернет-суперечці.
  Кому потрібна твоя любов, дівчинко?
  Вони ненавидять одне одного і тебе також - але навряд чи зможуть пояснити причину. Твої зусилля пропадуть непомыченими, твої сльози вилиті намарно, твої слова вони переказують одно одному писклявим голосом, гигочучи, як над анекдотом, і крутячи пальцем біля скроні.
  Куди ти полізла, дівчинко?
  Цей безнадійний світ не для тебе. Не потрібні тобі ці люди, дивачки, що були до тебе, прекрасно обходилися без них. Вони товаришували із книгами, деревами, або зробленими татком моделями вітрильників, вони жили щасливо у своїх мріях, а іноді навіть знаходили щастя у звичному для обивателів сенсі цього слова. Ти помиляєшся, вважаючи їх здатними на добрі вчинки, повір. Просто спалиш себе - і що ж? Залишишся або непоміченою, або осміяною.
  То нащо воно тобі, що ти в цьому знайшла, сонечко?
  Яка ж ти вперта.

+1

55

я ж еще и художник в нескольких местах, хехе.
самые приличные рисунки, начиная с прошлого года, во вроде бы хронологическом порядке.
прошлый сентябрь. самая ранняя из всего, что было сегодня отсканировано.
январь или февраль, точно не помню.
просто нечего делать было, не ищите скрытого смысла. но если все же решитесь, напишете мне, что же там нашли.)
рожица на полях, канонично всио. не знаю, мне она нравится.
половинка барышни. половинка потому, что вторая вышла кривой)
эта вышла кривой, но в оригинале просто прелестна.
котангенсы, домашнее задание и строчки из джемовской песни вписались очень органично, не находите?)
и снова пол-лица, хе.
эта где-то в июне нарисована. нравится, да.
этот сентябрь. ностальгическа попытка нарисовать анимешную девочку. и она почти не кривая!!1
и пусть первым кинет в меня камень тот, кто не знает эту песню.
просто девочка.
феерическое раскрытие темы сисек. я не виновата, я ее пыталась нарисовать по книжке, а закрыть шевелюрой обе груди, как там было, у меня не получалось ну никак. вот и решила пожертвовать целомудрием во благо естественности)
девочка, похожая на одноклассницу. которую лень дораскрашивать.
в оригинале она была ровнее. я гарантирую это.
в данный момент самая последняя, а значит, самая любимая.

0

56

Лён написал(а):

феерическое раскрытие темы сисек. я не виновата, я ее пыталась нарисовать

я подумала, что то не пупок, а вторая, кхм, сиська. но потом меня насторожило. что она упала оО

0

57

Карась, а вообще, я жду длинных и развернутых комментов, воат.

0

58

Лён, а если я не умею? .___.
я тихо восторгаюсь и грызу ногти от отчаянья, что я так же не могу

0

59

Карась, тогда опиши это всое состояние в ярких красках х)

0

60

Дівчинка із незвичним ім'ям Ассоль жила у маяку.
  Неприємна худа жінка, якій у пологовому будинку віддали тепле, живе та дихаюче немовля, назвала його у честь головної героїні книги, яку ніколи не читала. Жінка боялась розчаруватися.
  Дівчинка із незвичним ім'ям не боялася. Вона, здається, взагалі нічого не боялася, окрім монстрів та привидів, яких сама собі вигадувала. Але страху вистачало ненадовго - чудовиська скоро ставали знайомими та рідними. Доводилося вигадувати нових.
  У сімнадцять років вона взяла у матері із гаманця гроші на білет в один кінець і поїхала до приморського містечка, про яке до того нічого не чула. Вона не взяла із собою навіть куртки, а після себе залишила лише записку із обіцянкою повернути гроші.
  У містечку, на її щастя чи біду, жив якийсь старий знайомий її матері, і вона зустрілася із ним на вулиці. Вони поговорили і розійшлися, але раптом його вкололо щось схоже на жаль (співчуття?) до цієї не пристосованої до життя дівчинки, і він, гукнувши її, запропонував їй допомогу у пошуку житла та роботи.
  Маяк знаходився далеко від міста, там, де були лише камені та солона вода. Він уже не працював, і його здавали за копійки. Місцеві, та й приїжджі також, його боялися, казали, ніби там живуть привиди. А із привидами дівчинка дружила.
  Їй сподобався маяк, і вона отримала ключі. Дверей вона ніколи не зачиняла, тому вони дуже скоро загубилися - про що дівчинка пожалкувала, знайшовши великі закриті двері поруч із кухнею. Але потім вирішила, що це навіть на краще, і вирішила уявити собі, що там може бути.
  Кожного вечора вона, заплющивши очі та згорнувшися калачиком під тонким простирадлом, вона уявляла собі, як замок клацає чотири рази, поки у шпарині повертається ключ. Потім двері повільно та не без зусилля відчиняються. Вона вже вирішила, що за ними будуть сходи, що ведуть до кімнати із лампою. Вони будуть старезні, круті і зроблені із важких дубових дощок. Сходинок буде одинадцять, і кожна рипітиме по-своєму. Йти по шершавому дереву потрібно обережно: можна загнати скалку. Пахнуть сходи дьогтем та сухими водоростями.
  Саму кімнату дівчинка ніколи не встигала уявити перед тим, як поринути у сон. Вона смутно пам'ятала затягнуті павутинням кутки і каламутне скло, а потім усе зникало.
  Снився їй завжди один і той самий сон: багаття, тепло та пісні під гітару про те, як здорово, що усі ми тут сьогодні зібрались, і що нам не варто прогинатися під цей мінливий світ. У вогнищі персиково дихав жар, у погонь із передсмертними криками пірнали шершні та нічні метелики, а дим від дубових дрів завжди смачно пахнув. Іноді вона підспівувала у повний голос, а іноді не могла згадати слів. А після того, як було проспівано усі старі пісні її нового друга, і всі збирались розходитися, вона кожного разу спотикалася і падала головою у багаття, як оце щойно метелики, але завжди відбувалася лише оплавленим волоссям і легким, майже ейфоричним переляком.
  А зранку прокидалася, і, розчаровано провівши рукою по зачісці, вставала збиратися на роботу.
  Працювала вона медсестрою у місцевій лікарні, і в основному їй діставався не найприємніший, хоч і не найгірший, обов'язок: догляд за коматозниками. Їх у лікарні було небагато - лише ті, котрих родичі не могли або не хотіли переводити до іншої, більш кваліфікованої лікарні. Вона розмовляла з ними, немов із живими, придумувала за них відповіді, співала їм почуті у снах пісні, зачісувала чоловіків та невміло фарбувала губи жінкам. Ніхто не дивувався, коли чув через відчинені двері її чистий контральто - усім іще з першого дня було зрозуміло, що дівчинка не зовсім від світу цього.
  Літо із його палаючими болотами, сонячними ваннами і переповненими курортами якось непомітно пройшло повз неї. Кожного дня вона йшла зі свого сірого берега до кахельної прохолоди лікарні, - і навпаки, - лише на тридцять хвилин на день переносячись до світу людей у яскравих купальниках.
  Осінь подобалася їй більше, тому що тоді, дивлячись із вікна у розмитий горизонт, вона могла роздивитися лише монотонну сірість. Коли море ставало темнішим чи світлішим за небо, її це злило: лише тоді, коли вони зливалися, вона могла знайти підтвердження тому, що великий і непередбачуваний світ інших людей, так само, як і її маленький та сталий, є не більш ніж вигадкою, або, якщо завгодно, колективним психозом. Сіра, дощова та холодна пора була для неї найприємнішою.
  А в листопаді сталося непередбачуване: їй не наснилося багаття. Вона прокинулася у десять годин ранку, раптово розуміючи, що снів більше не буде, а в голові у неї намалювалася неочікувана та уперта думка: вона знала, де шукати ключі.
  Дівчинка майже ніколи не заглядала до шухлядок на кухні: усі свої скромні запаси вона зберігала у шумному та пузатому холодильникові. Вона пам'ятала, що у шафках зберігається якийсь старий мотлох, що залишився від попереднього жителя, може, навіть доглядача маяка, але не могла зрозуміти, як там виявилася зв'язка. Дівчинка підібрала до двері потрібний ключ, але двері вирішила не відчиняти - поки вона не бачила у цьому сенсу.
  У той день їй чомусь наснився потопаючий корабель. Лампу нового, блискучого маяка пошкоджено, і екіпаж не знає, куди пливти. Вони приречені на смерть, ці хоробрі маяки із сильними руками, яким просто не поталанило
  Дівчинка прокинулася серед ночі у холодному поту і в одній нічній сорочі вибігла на вулицю. Вітер тріпав волосся і тоненьку тканину, холодні, неприязні хвилі намагалися лизнути її ступні. Їй стало страшно, і вона зрозуміла: корабель не повинен загинути. Дівчинка заплуталася в епохах, не знала, не розуміла, не могла знати, що нинішні стійки до усіх штормів залізні банки не мають нічого спільного із червоновітрильною мрією тієї, у чию честь вона була названа.
  Вона побігла нагору, до сходів, до ключів, і чотири рази клацнув замок. Але за важкими дверима не виявилося сходів: лише запорошена комора. Дівчинка не здавалася - зайшла до неї, обдивилася про всяк випадок кожен куток, кожну щілину. Але окрім бочки гасу і швабр із віниками, які вже можна було лише викинути, вона нічого не знайшли.
  Дівчинка порівняла б свої відчуття із тими, що виникають, коли зраджує найкращий друг, якщо мала би, з чим порівнювати.
  Заціпеніння пройшло. Дівчинку чи не вперше у житті наповнили емоції, дивні, незвичні, п'янкі, і іржава бочка піддалася надивовижу легко. Необережно котячи її донизу, вона захопила на кухні сірники, і привиди старого маяка схвально реготали їй услід.
  Полум'я було таким самим, як і уві сні, хіба що набагато вище і гас, звісно, давав зовсім не такий смачний дим, як дубові дрова. Та зате жар був точно таким, живим та персиковим. Вона бігала навколо палаючої будівлі, співала пісень і відчувала дивне слабке розчарування, яке виникає тоді, коли здійснюється найголовніша мрія твого життя.
  А вранці прийшла на роботу із оплавленим волоссям.

***

  Старша медсестра Александра Михайлівна у останній раз ефектно випустила з роту дим і кинула недопалок у банку з-під кави, що слугувала попільничкою. Вже п'ятнадцять хвилин вони із молодшою колегою натхненно пліткували про усіх співробітників лікарні, і від цієї захопливої справи їх, схоже, не відірвала б і воєнна тривога.
  - А Сергійович наш, видно, зовсім у маразм впав. Магія, трави, екстрасенси... Пф. Ну яка ж цивілізована людина у таке повірить? - колега підтягнула банку ближче до себе, але викидати цигарку явно не збиралася.
  - Звісно ж, це маячня. Але це ще, вважай, нормально, таке можна зрозуміти. А ось колись тут дівиця одна працювала, так та зовсім без клепки у голові була. Із коматозниками розмовляла, уявляєш? Ще б із трупами побалакала, - Александра Михайлівна пирснула. - Але працювала добре і нікому не заважала, тому ми її терпіли. А одного дня зовсім із катушок злетіла. Пам'ятаєш, маяк згорів? Так це вона його підпалила. Вона там жила, уявляєш? Нє, ну підпалити власне житло. Як так можна взагалі?
  - А що із нею потім сталося?

0


Вы здесь » Новые КВ: память сердца » Творчество » диссонансы