Я сиджу в парку, яскраво-зеленому, весняно-сонячному, дикоростучому, парку, що звільнився вже від необхідності і далі нести траур по давно зниклому у небутті літу. Скоро на світ з'явиться нове, точно таке ж, і воно, може, і справді буде сумувати за попередником. Скорбота осені та зими награна - слютна, брудна і викликає скоріше огиду, аніж співчуття. Так сумують по померлому дядечкові, що залишив кілька тисяч у спадок.
По моєму весняному парку ходять-літають люди, вальяжно, але радісно, а собаки зі щасливим гавкотом стрибають по хмаринках. Діти у колясках радісно гулять, хлопчики грають у футбол, мами пліткують, і сама земля пружинить під ногами, допомагаючи злетіти. Але я не хочу нагору, не хочу приєднуватися до цього чудового буйства фарб. Мені зручніше сидіти, бути пришпиленої до м'якого, весняного, тягучого ґрунту, роздивлятися людей та переписувати конспект. Я в котрий раз переписую його тягучі букви у картатий зошит, покусуючи нещодавно зірвану із дерева ручку. Мені подобається писати - списані сторінки якось зовсім по-іншому шурхотять - тому я і люблю конспекти. Їх можна переписувати раз, два, три - і так до нескінченності. Хоч мені іноді й хочеться придумати та написати щось своє, але я не можу, я не маю до цього таланту, як не має його і невеличка купка інших людей у Сверре. Взагалі-то, тут усі поети - кожен може мислити метафорами, та це й не дивно, коли живеш у такому місті, як наше. Тому нездари на зразок мене завжди викликали сильну цікавість. Але мені із цього - ніякої користі, та й задоволення невелике.
Тому я надаю перевагу переписуванню в н-надцятий раз чиїхось висмикнутих із контексту, чи навіть разом із ним, цитат. Писати я просто обожнюю, іноді - акуратно виводячи кожну літеру, іноді - поспіхом, нерівно та розмашисто, але завжди із задоволенням і навіть якимсь трепетом. Займаюся я цим практично постійно із тих пір, як навчилася, і справа дійшла навіть до того, що я з часом заробила собі горбик на середньому пальці правої руки - так, я правша, і тут встигла вже відрізнитися. Мати, коли його побачила, довго побивалася, а потім повезла мене до лікарні. Там доктор довго вивчав мої замарані синім чорнилом вузькі кисті, похитав головою та поставив мене на облік. Писати мені тепер заборонено, тому я пішла в парк, щоб не нервувати маму, мою дорогу маму із її хворими очима та втомленою посмішкою. Я знаю, я відчуваю, що письмо ніякої шкоди мені не принесе - коли це таке було, щоб улюблене заняття комусь шкодило? - але не можу пояснити, не можу грамотно підібрати слова та правильно побудувати речення, цим мене також природа не наділила.
Я вже давно загубила сенс того, що в черговий раз переписую. Пам'ятаю лише, що в останній частині пропустила якусь таблицю. Повертаюся до початку, намагаюся зрозуміти, де я припустилася помилки, і розумію, що мій настрій, весняно-веселий, яскраво-сонячний, як і світ навколо, встиг непомітно потьмяніти. Я починаю розуміти, що зараз відбудеться. І точно - небо супиться, ніби істеричка. Ось зараз, прямо зараз воно наморщить носа, протре почервонілі очі, глибоко вдихне і приготується виголосити свій перший крик протесту. Я знаю: воно ніяк не може змиритися із тим, що не здатне ввібрати мене до себе, як усіх інших, тому на його напруженому обличчі з'являються перші краплі-сльози. Люди швидко опускаються униз, на землю, посерйознішавши та збираючи речі, до яких завжди так прив'язані. Вони спішаться піти, поки їх картонне єство не намочив і не розклеїв дощ. Мені це теж загрожує, але я сиджу, прикована, прибита до землі якимось новим, невідомим і тому дуже сильним видом магнетизму. Я мовчу, я задихаюся, я підставляю лице дощу із якимось дивним, безпідставним сміхом. Люди оглядаються на мене, поспішаючи покинути дощовий, мокрий, сірий із зеленим та коричневим, пар. А небо усе опускається, небо падає на шаленій, недоступній для розуміння запорошеної та єретичної фізики, швидкості і із диким гуркотом, завмирає у парі сантиметрів над моєю головою і раптом становиться неймовірно тихо. Я протягаю руку, намагаючись помацати м'яку, мокру, ватно-шерстяну хмарку, і тут же відсмикую свою нічим не примітну кінцівку, що постраждала від заряду статичної електрики. Знову посмішка, що переходить у регіт, і краплі посилюються, вистукуючи дріб по моєму обличчю. Раптом замовкаю, бо відчуваю, що небо, моє справжнісіньке небо, починає мене заповнювати. Тепер я не можу навіть пискнути, так я смакую це зненацька мене захопивше нове почуття-відчуття. Воно наповнює мене, повільно, але вірно замінюючи кожну клітинку своєю. Мені смішно та ніяково, я відчуваю, що якщо зараз помру, - зараз чомусь ця думка зовсім не лякає, - мене розріжуть та побачать усередині зелено-голубу пустку із клаптиками хмар. Небо усередині мене саме таке, кольору морської хвилі та моєї мрії, із сіро-білою піною хмаринок. Мені цікаво, як щось сіре та грозове могло так змінитися у моїй свідомості? Я зараз пуста, повністю пуста, якщо, звісно, не враховувати невагомої зеленої блакиті усередині. Здається, легкий вітерець, що зараз випадково дмухне із півдня, мене підхопить та понесе. Мені дивно, дуже небесно та дуже ніжно, не дивлячись на різкість відтінків усередині. Я продовжую дивитися вгору повністю пустими очима, що набули кольору моєї душі, що вибухнула і знищила усі ознаки того, що я колись була була біологічною істотою. Тепер я - лише розфарбована целюлозна оболонка для консервованого неба.
Все закінчується настільки швидко, наскільки й почалося: небо відпускає мене, і я, ошелешена, набираю до легенів холодне вологе повітря, вчепившись брудними пальцями у маслянистий ґрунт. Потім повільно, невпевнено підіймаюся - ноги не тримають. Ми у Сверре не звикли ходити по землі, ми весь час проводимо у небі, а до будь-якої поверхні ставимося із побоюванням та недовірою. Я встаю, намагаючись впоратися з тремтячими колінами та легким поколюванням у лівому литковому м'язі. Мої замарані руки зараз здаються і не моїми зовсім, а чиїмось зовсім чужими, невдало трансплантованими нездарою-хірургом. Я акуратно рухаю кистю, згинаю пальці, дивлячись зі сторони із захватом та радістю.
Небо заспокоїлося, воно вже не сипле каплями із шаленою переконливістю, воно, тихе, тепле та сіре, піднялося вище, тепер зависнувши десь у двох метрах над землею, і дивиться на мене так дивно-очікувально, зі здивованою дитячою цікавістю. І мені так не хочеться розчаровувати це тріпочучо-ніжне небо, що раптово стало таким рідним, що я - у перший раз за дуже довгий час, - відштовхуюся від землі, вловлюючи сонячним сплетінням давно забуті відчуття польоту, вітру та свисту у вухах. Я не розрахувала силу та швидкість свого руху, тому, пробивши зяючу діру у першому, нижньому шарі хмар, лечу далі та вище. До діафрагми підступає заливчастий сміх, залишки самоконтролю викинуті непотрібним баластом. Тепер я наповнюю собою небо.
